Твір роздум" що тобі не мило те й людям не бажай

  • Нещодавно здавалося, що все на свiтi так легко i просто. Ось твiй дiм,
    твоя школа, твої друзi. У тебе немає жодної хвилини вiльної. Поки що ти
    - дитя, тому й не замислюєшся над тим, чи радiсно, щасливо тобi жити у
    свiтi, повному тривог, сльоз, розчарувань. Але час, як вiдомо, невпинно
    лине вперед, летить, як швидкий потяг у незвiдану далину.
    I ось ти вже дорослий. Одразу ж з’являються звiдкись проблеми,
    невирiшенi питання, i все це змушує нервувати, непокоїтись, тривожитись.
    Ти стаєш неурiвноваженим, а, часом, навiть, злим. Це природно, бо ти
    вступаєш у зовсiм новий для тебе свiт, свiт Дорослих. Чомусь одразу
    закiнчується безтурботне, радiсне дитяче життя… I ти починаєш
    розумiти, що воно вже не повернеться. Нiколи…
    Тобi здається, що разом iз дитинством вiдiйшло у вiчне минуле i щастя. I
    тобi хотiлось би зупинити тi прекраснi хвилини, хотiлось би, щоб вони
    тривали вiчно, щоб повернулось щасливе дитинство, а ти лишався назавжди
    щасливим дитям. Але, на жаль, ця сторiнка твого життя вже перегорнута,
    i, як би ти не кричав, бажаючи зупинити ту щасливу мить, тебе нiхто не
    почує, а слова твої назавжди лишаться беззвучними нотами, якi розтануть
    у всесвiтi, не почутi нiким i нiчим.
    Поступово ти починаєш вiдчувати вiдчай, ти думаєш, що твоє щастя нiколи
    не прийде до тебе. Ти звикаєш до цiєї думки i тодi… перетворюєшся на
    людину, яка вже нiчого не чекає вiд життя i не вiрить, що все ж є воно,
    щастя. I тодi…
    мре, вiддавши душу дияволовi. Хлопець погодився, бо вважав, що це його
    останнiй порятунок. Але ж не знав вiн, як помилявся. Юнак уже так звик
    до свого безрадiсного i безбарвного життя, що зовсiм забув, що означає -
    бути щасливим. I прожив вiн усе своє життя, так i не побачивши i не
    вiдчувши нiчого прекрасного. Мабуть, не судилося його вустам вимовити:
    “Щаслива мить, зупинись!”
    Ось така сумна легенда про людину, яка не вiрила у власнi сили i не
    проростила у своїй душi хоча б тендiтнi пагiнцi надiї на щастя. Мабуть,
    не згадались йому Лесинi слова: “Без надiї таки сподiваюсь!” Юнак нiчого
    не робив для того, щоб бути щасливим, його душа завмерла, лише iнколи
    спалахував вогник надiї на те, що вiн подивиться скоро, незабаром на
    годинник i вимовить магiчнi слова, але був той вогник дуже слабким i
    безвольним, що майже одразу згасав, перетворювався на попiл. Чи можна
    бути таким? Нi! Адже з’явився ти на свiт, щоб жити, дiяти, творить;
    радiти i сумувати, з усмiшкою на вустах зустрiчати своє щастя.
    Ти повинен вiрити у своє радiсне, тепле i сонцесяйне майбутнє. Повинен
    боротися за нього, ти повинен вболiвати за своє щастя. Так, ти
    повинен…
    I неодмiнно воно, це жадане щастя, прийде до тебе. Воно увiйде у твою
    душу тодi, коли ти цього i не чекаєш. Воно розмалює твоє життя яскравими
    фарбами, вiд чого ти засяєш i полетиш на крилах щастя далеко-далеко,
    туди, де iснуватимеш тiльки Ти i твiй казковий щасливий Свiт. Свiт
    щастя…
    Звичайно, у кожного вiн свiй. Хтось любить грошi, коштовнi речi,
    палаци-хороми; хтось любить зверхнiсть, любить бути головним, iнший
    чекає вiд життя тепла, сiмейного затишку. У всiх – своя щаслива мить.
    А у мене – дитинство, все ж дитинство, як же хороше почувалося менi там!Ще донедавна здавалося, що все в життi так легко i просто…